Олександр
Олесь
Аскольд і Дір
Славна в Рюрика дружина,
Всім далась вона взнаки,
А Аскольд і Дір - найперші,
Без походів, без боїв, І вони прохають
князя, Щоб на волю їх пустив.
Князь подумав і дозволив.
Попрощалися вони І з такими ж вояками
Посідали на човни. І по Волхову
угору
В невідомий край летять.
Мов орлів широкі крила, Їхні весла
лопотять.
Приплили до краю Волхов,
Далі витягли човни І в лісах
шляхів шукають До чужої сторони.
Бачать - річка. Довго нею
Геть на полудень плили,
Приплили, на берег вийшли І питають
у полян, Хто живе у цьому місті, Хто тепер у ньому пан?
«Тут колись жили та вмерли
Кий, Хорив та Щек, брати.
А тепер ми під хозаром,
Животій32 та дань плати».
«Не журіться!» - Дір промовив.
«За мечі!» - Аскольд гукнув.
Кожний птахом стрепенувся,
Кожний гнівом спалахнув.
Налякалися хозари І в степи
біжатъ гуртом. І дружина здобуває Пишний Київ над Дніпром.
Стали вільними поляни,
А Аскольда разом з Діром
***
Розкажу вам про минуле,
Що, нащадками забуте,
Пройдуть хвилями часи, Із могил
до вас озвуться Наших предків голоси.
Наших предків, що блукали
Що з природою змагались
Тільки з вірою в серцях.
Вся природа навкруги І людину
оточали
Не ховавсь в небесній млі,
А ycі боги родились І вмирали
на землі.
Прокидавсь ясний Дажбог І ходив-блукав
до ночі Синім степом без дорог.
По зелених пишних луках
Волос пас овець гладких,
Бог Стрибог літав на крилах,
Бог Перун на чорних хмарах
Часом плакав, як дитина,
Часом гнівом його серце
Левом він ревів з-під неба І погрожував
мечем.
А в річках жили русалки,
Лісовик свистав у лісі, І сміялися
мавки.
Треба добре було знати
То коритись, то змагатись,
То просити ласки в них. І змагалася
людина, І вперед невпинно йшла, Де ясним промінням-цвітом Дивна папороть
цвіла… …Заспіваю вам не пісню Про стару старовину, Розкажу я вам не казку,
А бувальщину одну.
Розкажу вам, як на горах
Славний Київ наш постав,
Як він жив і розвивався,
Хто й коли у ньому княжив І в який
ходив поход, Хто боровсь за Україну, За державність, за народ.
Розкажу вам, як боролись
Чути стогони її І чому так довго
в хмарах Сонце рідної землі…
***
Тихий, теплий літній ранок.
Сонце встало. Вітер спить.
Вийшла дівчина на річку,
Чарівна сама, як ранок,
Білий шум на синіх хвилях,
На деревах - білий цвіт.
Ах, коли б лише згадати
Дивний сон… якісь палати,
Ліс такий страшний, таємний.
Далі хмари, грім, пожежа,
Плач і стогін з-під землі.
Лицар-велетень в кайданах,
Кров на білому чолі. І замислилась
красуня…
Згадка в серце їй вп’ялась…
Нагло шелест… Обернулась:
На йому убрання просте,
Без оздоби, без відзнак,
Лук з залізними кінцями,
Збоку стріли, сагайдак.
Привітався з нею Ігор І сказав перевезти…
Загойдавсь на хвилях човен І поволі
став плисти. І очей не зводить Ігор:
Заговорить: думка - сонце;
Князь докладно розпитав,
А на другий день по неї І сватів
своїх послав. І за князя вийшла заміж Проста дівчина з села, І до смерті
вірним другом Князю Ігорю була.
***
На стрімких високих горах,
На просторах степових, -
Або вкрився збіжжям лан,
Скрізь розкидались оселі
Кревні люде - рід складали,
Кревні роди - племена.
Наймудріший і найстарший
Правив, милував, карав.
Кожне плем'я мало князя,
Князь судив, водив на бій,
Першим був він у відвазі І у мудрості
своїй.
А коли ставав нездатним
На річках, високих горах,
Бились, кидали каміння,
Крізь баркан29 окріп лили,
Гострі кидали коли… …Ось і ворога
відбито.
Все минуло: гнів і жах…
Кревні плачуть над борцями,
Що звалилися в боях. І дають їм
у могилу Зброю, вбрання і харчі, Щоб вони не знали лиха, На тім світі живучи.
На сумних могилах тужать І справляють
тризну там, І несуть на сизі гори Жертви праведним богам.
Тоне в річці забуття, І на березі
зеленім Квітне радісне життя…
Тут в вінках цвітуть дівчата,
Хто у лісі найде квітку,
А пісні все далі ллються,
А ще огнища палають І мережаться
танки.
На кийки стоять схилившись
Бородаті віщуни І розказують, що
буде І з якої сторони.
Роздають недужим зілля,
Щось шепочуть і плюють…
Тим камінчики дають. І здається, з
лісу вийшов На узлісся лісовик.
Став, заслухавсь, задивився…
Стрепенувсь і знову зник. І
здається, щойно бігли Тут русалки польові І розсипали зі сміхом Самоцвіти
по траві.
Але схід зайнявся сонцем,
Хмари в золоті, в огні… І самотньо
одцвітають Зблідлі ватри30 вдалині.
***
Убивши князя Святослава,
Раз у раз грабують нас І тепер їх
шатра сірі Вкрили луг над Трубежем, Печеніги знов з’явились І погрожують
мечем.
Перемоги досягти. Є один вояк у
його
«Хай він б’ється», - хан хитрує І
до князя шле посла.
«Чи не викличем ми, князю,
Краще ми розв’яжем сварку
Славним герцем двох борців:
Коли твій борець подужа,
Князь погодивсь, і звелів він
Та на герць ніхто в державі
Аж прийшов якийсь дідусь:
«Син побореться, мій князю, І поборе,
побожусь.
З ним колись ми посварились,
М’яв він шкуру, так, повіриш,
Привели до князя хлопця:
Роздражніть на пробу жаром
Роздражнили. Бик на хлопця,
Але той схопив за бік І кавалок
м’яса вирвав…
«Добре!» - князь сказав до хлопця,
Третій довгий день минає І ідуть
борці на бій, Князь і хан собі гадають:
«Хто поборе - твій чи мій?!»
Печеніг угледів хлопця І сміється:
«От, дурне, Подолати, побороти Воно думає мене!!»
Не злякався Кожум’яка І боротися
почав.
Повертав борця і важив,
Потім, наче кожу, м’яв. І нарешті,
наче бочку, Ухопив і кинув вмить.
На землі без руху мертвий
Печеніг-борець лежить. І на тім славетнім
місці, Де страшний борець упав, На тім місці Володимир Переяслав збудував.
***
Геть за морем українським,
Понад склом Босфорських вод
Наче вир, кипить, торгує
Вдень він вуликом здається,
А вночі - чудесним сном. І з усіх
країн до його Ллється хвилями народ.
Наші теж торговці-люде Їздять в
славний Царгород.
Та не любить грек чужинців І тримає
їх в руці.
«Хоч не їдь! Одурить, скривдить!»
Наші скаржаться купці. І Олег, на
греків лютий, Став збиратися в поход:
Прилучити Царгород. І укрили Чорне
море
Простір! Воля! Грають хвилі,
Мов лютує, що з піснями
Легковажний хтось пливе.
Гнуться щогли кораблів?
О, хіба згорнути крила
Важко, довго для орлів? І гуртом
за весла взятись, Разом взятись і гребти…
Море, море! І в негоду
Так три дні плили по морю
Без турботи, без нудьги.
Що летять до них орли, І, щоб в
пристань не пустити, Ланцюги перетягли. І звелів Олег на берег Витягати
кораблі.
«Що ж, мовляв, як не по морю,
То поїдем по землі». І, колеса приробивши,
Він вітрила розпустив. І невидане тут сталось, Найдивніше диво з див.
«Ой повій, повій ти, вітре!
«Не руйнуй нас, все дамо ми,
Що б ти, князю, не схотів!»
«Ну, гаразд. Покора ваша
Погасила в серці гнів, І здається,
ми братами Станем з лютих ворогів Царю, хай моє купецтво Вільно ходить
в Царгород, Хай торгує і купує Вже без кривди і без шкод.
Щоб не більше, як півсотні, Їх нараз
у місто йшло»
Хрест святочно цілував.
Князь на Волоса, Перуна І на меч
присягу склав.
На воротях Царгороду
Князь Олег свій щит прибив.
На воротях Царгорода
***
Над Дніпром широким, вільним,
Пас пастух корів, овець,
З луком, з стрілами гнучкими
Хай, мовляв, Перун і Волос
Всіх від лиха стереже.
Обосічного31 меча. І віки нога ворожа
Bcі сусіди шанували І боялися
полян. …Де стоїть тепер наш Київ, Там була сама гора, Жив там перший Кий
з Хоривом, Щек та Либідь - їх сестра.
Над самим Дніпром на горах,
Ровом, мурами, валами,
***
Ліс густий, дрімучий, темний,
Не проб’ється навіть сонце
Крізь гілля його густе.
Велетенські граби, вільхи,
Раз в століття полягають
Де родились, там вмирають,
Ряд наступних поколінь.
По лісах шумлять потоки,
Розпливаючись то в багна,
То в озера, то в стави.
По річках, озерах, багнах
Вічний галас, вічний спів,
Крик гусей, качок і чапель,
В небі хмарами летять,
Над струмком спинився олень,
Прислухається, тремтить,
Десь почув непевний шелест І зникає
через мить.
То ведмідь ішов напитись,
То збирають під дубами
По лісах блукали кози,
Не стихав до ночі галас,
Все кругом жило, змагалось,
По лісах дрімучих, темних
З луком пращур наш ішов,
З рисем, лосем і ведмедем
Здобував він теплі хутра,
М’ясо, шкіру на свій дах,
Часом сам роздертий падав
З серцем звіра у руках…
То над степом буйний вітер
На шовкових струнах грав.
Степ широкий, степ безмежний,
Де початок, де твій край?!
Коли сам Стрибог не знає,
В день ясний горіло сонце,
Степ незайманий стояв.
В бурю він шумів, як море, І ховався
в сизій млі, Полохливо буйні трави Припадали до землі.
Спав під килимом снігів…
Тихо… пусто… Тільки чути
Десь сумне виття вовків.
Та часами прогуркочуть
Наче вихори, здіймають
На лісах дрімучих, темних,
В золотих, дитячих снах.
***
Після ката Святополка,
Що замучив трьох братів,
Брат четвертий на престолі,
Бідувало і село. І усю свою увагу
Ярослав звернув на лад. І небавом
Україна Зацвіла, як пишний сад. І небавом знову люди Багатіти почали,
І Дніпром човни чужинців Знову в Київ поплили.
Купували, продавали І у Києві жили.
Так живий, шумливий Київ
Як про друга, як про сина
Укріпив його, оздобив І препишний
двір завів.
До палат ішли невпинно
Князь сидів на пишнім троні
З грізним берлом у руці. І, допущені
до князя, Низько кланялись посли, І до ніг дари складали, Що з чужини
принесли.
В час бенкету на бандурах,
Вина пінились в чарках.
Подивитись на верблюдів,
На муштрованих звірят. І в Європі
честю мали Королі, князі, царі Поріднитись з Ярославом, Побувати у
дворі.
У державнім будівництві,
Владі, устрою, в судах.
Щоб не нищити народу І народного
майна,
Він прогнав лише поляків І, щоб
ворог тихшим став, Він твердиню понад Сяном - Ярославль свій збудував.
Та ходив на печенігів І черкесів
під Кавказ, Що на нашу Україну Нападали раз у раз.
Та з Редедею касозьким
Бивсь хоробро в поєдинку І Редедю
подолав.
Наш співець Боян великий,
Сплів йому вінок безсмертний Із
пісень безсмертних слів. …
Всіх своїх синів покликав І з любов’ю
проказав:
Не сваріться, жийте в згоді:
А незгода, наче вітер,
Як не будете всі разом
Ви, державу зруйнувавши,
Ви розгубите ту землю,
Що придбали вам батьки, І тинятиметесь
всюди, Як вигнанці й жебраки».
|