Славна в Рю­ри­ка дру­жи­на,

    Всім да­лась во­на взна­ки,

    А Ас­кольд і Дір - най­перші,

    Найславніші во­яки.

    Нудно їм сидіти до­ма

    Без по­ходів, без боїв, І во­ни про­ха­ють кня­зя, Щоб на во­лю їх пус­тив.

    Князь по­ду­мав і доз­во­лив.

    Попрощалися во­ни І з та­ки­ми ж во­яка­ми

    Посідали на чов­ни. І по Вол­хо­ву уго­ру

    В невідо­мий край ле­тять.

    Мов орлів ши­рокі кри­ла, Їхні вес­ла ло­по­тять.

    Приплили до краю Вол­хов,

    Далі ви­тяг­ли чов­ни І в лісах шляхів шу­ка­ють До чу­жої сто­ро­ни.

    Бачать - річка. Дов­го нею

    Геть на по­лу­день пли­ли,

    Аж уг­леділи на го­рах

    Місто, вежі і ва­ли.

    Приплили, на бе­рег вий­шли І пи­та­ють у по­лян, Хто жи­ве у цьому місті, Хто те­пер у ньому пан?

    «Тут ко­лись жи­ли та вмер­ли

    Кий, Хо­рив та Щек, бра­ти.

    А те­пер ми під хо­за­ром,

    Животій32 та дань пла­ти».

    «Не журіться!» - Дір про­мо­вив.

    «За мечі!» - Ас­кольд гук­нув.

    Кожний пта­хом стре­пе­нув­ся,

    Кожний гнівом спа­лах­нув.

    Налякалися хо­за­ри І в сте­пи біжатъ гур­том. І дру­жи­на здо­бу­ває Пиш­ний Київ над Дніпром.

    Стали вільни­ми по­ля­ни,

    Вихваляють во­яків,

    А Ас­кольда ра­зом з Діром

    Вибирають на князів.

    Заспів

    Заспіваю вам не пісню

    Про ста­ру ста­ро­ви­ну,

    Розкажу я вам не каз­ку,

    А бу­вальщи­ну од­ну.

    Розкажу вам про ми­ну­ле,

    Що вже мо­хом по­рос­ло,

    Що, на­щад­ка­ми за­бу­те,

    За во­дою поп­ли­ло.

    Перед ва­ми ста­ро­давні

    Пройдуть хви­ля­ми ча­си, Із мо­гил до вас оз­вуться На­ших предків го­ло­си.

    Наших предків, що блу­ка­ли

    По стра­хо­ви­щах-лісах,

    Що з при­ро­дою зма­га­лись

    Тільки з вірою в сер­цях.

    Ах, тоді бу­ла жи­вою

    Вся при­ро­да навк­ру­ги І лю­ди­ну ото­ча­ли

    Духи - друзі й во­ро­ги.

    У ча­си ті Бог ве­ли­кий

    Не хо­вавсь в не­бесній млі,

    А ycі бо­ги ро­ди­лись І вми­ра­ли на землі.

    Рано вдосвіта на сході

    Прокидавсь яс­ний Даж­бог І хо­див-блу­кав до ночі Синім сте­пом без до­рог.

    По зе­ле­них пиш­них лу­ках

    Волос пас овець глад­ких,

    Грів їх вов­ною м’якою,

    Одганяв вовків від них.

    Над дріму­чи­ми ліса­ми,

    По пус­телі сте­повій

    Бог Стри­бог літав на кри­лах,

    Грав на кобзі зо­лотій.

    Бог Пе­рун на чор­них хма­рах

    Вічно зем­лю об’їздив,

    Часом пла­кав, як ди­ти­на,

    Часом сур­ма­ми бу­див.

    Часом гнівом йо­го сер­це

    Наливалось, як ог­нем:

    Левом він ревів з-під не­ба І пог­ро­жу­вав ме­чем.

    А в річках жи­ли ру­сал­ки,

    Хапуни-водяники,

    Лісовик свис­тав у лісі, І сміяли­ся мав­ки.

    Треба доб­ре бу­ло зна­ти

    Душі всіх богів зем­них,

    То ко­ри­тись, то зма­га­тись,

    То про­си­ти лас­ки в них. І зма­га­ла­ся лю­ди­на, І впе­ред нев­пин­но йшла, Де яс­ним промінням-цвітом Див­на па­по­роть цвіла… …Заспіваю вам не пісню Про ста­ру ста­ро­ви­ну, Роз­ка­жу я вам не каз­ку, А бу­вальщи­ну од­ну.

    Розкажу вам, як на го­рах

    Славний Київ наш пос­тав,

    Як він жив і роз­ви­вав­ся,

    Як сто­ли­цею він став…

    Хто й ко­ли у ньому кня­жив І в який хо­див по­ход, Хто бо­ровсь за Ук­раїну, За дер­жавність, за на­род.

    Розкажу вам, як бо­ро­лись

    Наші прадіди ко­лись,

    Як за щас­тя Ук­раїни

    Ріки крові роз­ли­лись.

    Розкажу, чо­му і досі

    Чути сто­го­ни її І чо­му так дов­го в хма­рах Сон­це рідної землі…

    Заспіваю вам не пісню

    Про ста­ру ста­ро­ви­ну,

    Розкажу я вам не каз­ку,

    А бу­вальщи­ну од­ну.

    Княгиня Ольга

    Тихий, теп­лий літній ра­нок.

    Сонце вста­ло. Вітер спить.

    Вийшла дівчи­на на річку,

    Сіла в чо­вен і си­дить.

    Чарівна са­ма, як ра­нок,

    Задивилася на світ…

    Білий шум на синіх хви­лях,

    На де­ре­вах - білий цвіт.

    Любо жи­ти на сім світі,

    Щастя лю­бо­го жду­чи…

    Ах, ко­ли б ли­ше зга­да­ти

    Сон, що снив­ся уночі.

    Дивний сон… якісь па­ла­ти,

    Лицар в зброї на коні…

    Ліс та­кий страш­ний, таємний.

    Поле… Мо­ре вда­лині.

    Далі хма­ри, грім, по­же­жа,

    Плач і стогін з-під землі.

    Лицар-велетень в кай­да­нах,

    Кров на біло­му чолі. І за­мис­ли­лась кра­су­ня…

    Згадка в сер­це їй вп’ялась…

    Нагло ше­лест… Обер­ну­лась:

    Перед нею - Ігор-князь.

    На йо­му уб­ран­ня прос­те,

    Без оз­до­би, без відзнак,

    Лук з залізни­ми кінця­ми,

    Збоку стріли, са­гай­дак.

    Привітався з нею Ігор І ска­зав пе­ре­вез­ти…

    Загойдавсь на хви­лях чо­вен І по­волі став плис­ти. І очей не зво­дить Ігор:

    Що за дівчи­на-кра­са.

    Заговорить: дум­ка - сон­це;

    Очі - сині не­бе­са.

    Хто во­на, чия і звідки,

    Князь док­лад­но роз­пи­тав,

    А на дру­гий день по неї І сватів своїх пос­лав. І за кня­зя вий­шла заміж Прос­та дівчи­на з се­ла, І до смерті вірним дру­гом Кня­зю Іго­рю бу­ла.

    Наші пред­ки - слов’яни

    Над озе­ра­ми, річка­ми,

    На по­ля­нах лісо­вих,

    На стрімких ви­со­ких го­рах,

    На прос­то­рах сте­по­вих, -

    Де ли­ше сіріє стеж­ка

    Або вкрив­ся збіжжям лан,

    Скрізь роз­ки­да­лись оселі

    Наших прадідів-слов'ян.

    Оселялись цілим ро­дом:

    Що лю­ди­на, як од­на?!

    Кревні лю­де - рід скла­да­ли,

    Кревні ро­ди - пле­ме­на.

    Наймудріший і най­стар­ший

    Цілим ро­дом ке­ру­вав,

    Видавав щод­ня на­ка­зи,

    Правив, ми­лу­вав, ка­рав.

    Кожне плем'я ма­ло кня­зя,

    Князь су­див, во­див на бій,

    Першим був він у відвазі І у муд­рості своїй.

    А ко­ли ста­вав нез­дат­ним

    До ла­ду і бо­ротьби,

    Віче іншо­го на кня­зя

    Вибирало без жур­би.

    На річках, ви­со­ких го­рах,

    Серед ба­гон і бо­лот

    Городи, міцні твер­дині

    Будував собі на­род.

    Коли во­рог йшов війною,

    Метушилось все, як рій,

    Замикалися во­ро­та,

    Починався лю­тий бій.

    Бились, ки­да­ли каміння,

    Крізь бар­кан29 окріп ли­ли,

    Попіл си­па­ли у очі,

    Гострі ки­да­ли ко­ли… …Ось і во­ро­га відби­то.

    Все ми­ну­ло: гнів і жах…

    Кревні пла­чуть над бор­ця­ми,

    Що зва­ли­ли­ся в бо­ях. І да­ють їм у мо­ги­лу Зброю, вбран­ня і харчі, Щоб во­ни не зна­ли ли­ха, На тім світі жи­ву­чи.

    На сум­них мо­ги­лах ту­жать І справ­ля­ють триз­ну там, І не­суть на сизі го­ри Жерт­ви пра­вед­ним бо­гам.

    Але все по­волі, ти­хо

    Тоне в річці за­бут­тя, І на бе­резі зе­ленім Квітне радісне жит­тя…

    На луці па­лає ват­ра,

    На луці ідуть тан­ки.

    Тут в вінках цвітуть дівча­та,

    Там співа­ють па­руб­ки.

    В сю таємну ніч Ку­па­ла

    В лісі па­по­роть цвіте,

    Розцвітає, об­си­пає,

    Цвіт-проміння зо­ло­те.

    Промовляє звір до звіра,

    Хто підслу­ха мо­ву їх,

    Хто у лісі най­де квітку,

    Найде скарбів цілий міх.

    А пісні все далі ллються,

    Вже поблідли і зірки,

    А ще ог­ни­ща па­ла­ють І ме­ре­жаться тан­ки.

    На кий­ки сто­ять схи­лив­шись

    Бородаті віщу­ни І роз­ка­зу­ють, що бу­де І з якої сто­ро­ни.

    Роздають не­ду­жим зілля,

    Щось ше­по­чуть і плю­ють…

    Сих во­дою на­пу­ва­ють,

    Тим камінчи­ки да­ють. І здається, з лісу вий­шов На узлісся лісо­вик.

    Став, зас­лу­хавсь, за­ди­вив­ся…

    Стрепенувсь і зно­ву зник. І здається, щой­но бігли Тут ру­сал­ки польові І роз­си­па­ли зі сміхом Са­моцвіти по траві.

    Але схід зай­няв­ся сон­цем,

    Хмари в зо­лоті, в огні… І са­мотньо одцвіта­ють Зблідлі ват­ри30 вда­лині.

    Микита Ко­жум’яка

    Убивши кня­зя Свя­тос­ла­ва,

    Печеніги раз у раз

    Йдуть ор­дою на Вкраїну,

    Раз у раз гра­бу­ють нас І те­пер їх шат­ра сірі Вкри­ли луг над Тру­бе­жем, Пе­ченіги знов з’яви­лись І пог­ро­жу­ють ме­чем.

    Наші ждуть. Але боїться

    Печенізький хан іти,

    Йому хо­четься без бою

    Перемоги до­сяг­ти. Є один во­як у йо­го

    Втроє дуж­чий за во­ла…

    «Хай він б’ється», - хан хит­рує І до кня­зя шле пос­ла.

    «Чи не вик­ли­чем ми, кня­зю,

    Гніву пра­вед­них богів,

    Коли річку по­чер­во­ним

    Кров’ю на­ших во­яків?!

    Краще ми розв’яжем свар­ку

    Славним гер­цем двох борців:

    Коли твій бо­рець по­ду­жа,

    Я ско­рю­ся без боїв».

    Князь по­го­дивсь, і звелів він

    Найсильнішого знай­ти…

    Та на герць ніхто в дер­жаві

    Не зва­жається піти.

    Засмутився Во­ло­ди­мир…

    Аж прий­шов який­сь дідусь:

    «Син по­бо­реться, мій кня­зю, І по­бо­ре, по­бо­жусь.

    З ним ко­лись ми пос­ва­ри­лись,

    Пам’ятаю, як те­пер,

    М’яв він шку­ру, так, повіриш,

    Спересердя всю роз­дер».

    Привели до кня­зя хлоп­ця:

    Соромливий, мов­чаз­ний,

    Невисокого і зрос­ту,

    Хоч до­волі кре­мез­ний.

    «Може, хо­чеш, кня­зю,

    Чи міцна моя ру­ка,

    Роздражніть на про­бу жа­ром

    Найсильнішого би­ка».

    Роздражнили. Бик на хлоп­ця,

    Але той схо­пив за бік І ка­ва­лок м’яса вир­вав…

    Бик упав і кров’ю стік.

    «Добре!» - князь ска­зав до хлоп­ця,

    А військам своїм звелів,

    Щоб озб­роїлись і жда­ли

    Щохвилини во­рогів.

    Третій дов­гий день ми­нає І ідуть борці на бій, Князь і хан собі га­да­ють:

    «Хто по­бо­ре - твій чи мій?!»

    Печеніг уг­ледів хлоп­ця І сміється: «От, дур­не, По­до­ла­ти, по­бо­ро­ти Во­но ду­має ме­не!!»

    Не зля­кав­ся Ко­жум’яка І бо­ро­ти­ся по­чав.

    Повертав бор­ця і ва­жив,

    Потім, на­че ко­жу, м’яв. І на­решті, на­че боч­ку, Ухо­пив і ки­нув вмить.

    На землі без ру­ху мерт­вий

    Печеніг-борець ле­жить. І на тім сла­ветнім місці, Де страш­ний бо­рець упав, На тім місці Во­ло­ди­мир Пе­ре­яс­лав збу­ду­вав.

    Поход на Цар­го­род

    Геть за мо­рем ук­раїнським,

    Понад склом Бос­форських вод

    Дивні вежі і па­ла­ти

    Розкидає Цар­го­род.

    Наче вир, ки­пить, тор­гує

    Крамом, зброєю, ви­ном.

    Вдень він ву­ли­ком здається,

    А вночі - чу­дес­ним сном. І з усіх країн до йо­го Ллється хви­ля­ми на­род.

    Наші теж тор­говці-лю­де Їздять в слав­ний Цар­го­род.

    Та не лю­бить грек чу­жинців І три­має їх в руці.

    «Хоч не їдь! Оду­рить, скрив­дить!»

    Наші скар­жаться купці. І Олег, на греків лю­тий, Став зби­ра­ти­ся в по­ход:

    Хоче він до Ук­раїни

    Прилучити Цар­го­род. І ук­ри­ли Чор­не мо­ре

    Українські бай­да­ки,

    Розгорнулися вітри­ла,

    Заспівали во­яки.

    Простір! Во­ля! Гра­ють хвилі,

    Море ди­ха, як жи­ве,

    Мов лю­тує, що з пісня­ми

    Легковажний хтось пли­ве.

    Небезпека? Вітер? Бу­ря?

    Гнуться щог­ли ко­раблів?

    О, хіба згор­ну­ти кри­ла

    Важко, дов­го для орлів? І гур­том за вес­ла взя­тись, Ра­зом взя­тись і греб­ти…

    Море, мо­ре! І в не­го­ду

    Любе сміли­во­му ти!

    Так три дні пли­ли по мо­рю

    Без тур­бо­ти, без нудьги.

    Ось і вежі Цар­го­ро­ду,

    Ось і грецькі бе­ре­ги.

    Але гре­ки уже зна­ли,

    Що ле­тять до них ор­ли, І, щоб в прис­тань не пус­ти­ти, Лан­цю­ги пе­ре­тяг­ли. І звелів Олег на бе­рег Ви­тя­га­ти ко­раблі.

    «Що ж, мов­ляв, як не по мо­рю,

    То поїдем по землі». І, ко­ле­са при­ро­бив­ши, Він вітри­ла роз­пус­тив. І не­ви­да­не тут ста­лось, Най­дивніше ди­во з див.

    «Ой повій, повій ти, вітре!

    Швидше ко­ней по­ве­зи!»

    Зашумів-повіяв вітер,

    Покотилися во­зи.

    Вороги пе­ре­ля­ка­лись,

    До Оле­га шлють послів.

    «Не руй­нуй нас, все да­мо ми,

    Що б ти, кня­зю, не схотів!»

    «Ну, га­разд. По­ко­ра ва­ша

    Погасила в серці гнів, І здається, ми бра­та­ми Ста­нем з лю­тих во­рогів Ца­рю, хай моє ку­пецт­во Вільно хо­дить в Цар­го­род, Хай тор­гує і ку­пує Вже без крив­ди і без шкод.

    У купців не бу­де зброї:

    Я об­ме­жу їх чис­ло,

    Щоб не більше, як півсотні, Їх на­раз у місто йшло»

    Цар го­див­ся на умо­ву,

    Хрест свя­точ­но цілу­вав.

    Князь на Во­ло­са, Пе­ру­на І на меч при­ся­гу склав.

    На во­ро­тях Цар­го­ро­ду

    Князь Олег свій щит при­бив.

    На во­ро­тях Цар­го­ро­да

    Український щит висів!

    Початки Києва

    Над Дніпром ши­ро­ким, вільним,

    Де лу­ги й сте­пи цвіли,

    Наші прадіди - по­ля­ни

    Оселились і жи­ли.

    Хлібороб ро­бив у полі,

    Пас пас­тух корів, овець,

    З лу­ком, з стріла­ми гнуч­ки­ми

    По лісах хо­див ло­вець.

    Пишно квітла Ук­раїна,

    Повна вся­ко­го доб­ра.

    Як в раю, жи­ли по­ля­ни

    Понад хви­ля­ми Дніпра.

    Все своє во­ни лю­би­ли,

    Шанували і чу­же,

    Хай, мов­ляв, Пе­рун і Во­лос

    Всіх від ли­ха сте­ре­же.

    А ко­ли сусід ліни­вий

    Заздрив силі ба­га­ча,

    Вміли наші по­ка­за­ти

    Обосічного31 ме­ча. І віки но­га во­ро­жа

    Не сту­па­ла на наш лан.

    Bcі сусіди ша­ну­ва­ли І бо­яли­ся по­лян. …Де стоїть те­пер наш Київ, Там бу­ла са­ма го­ра, Жив там пер­ший Кий з Хо­ри­вом, Щек та Либідь - їх сест­ра.

    Над са­мим Дніпром на го­рах,

    Огороджений з боків

    Ровом, му­ра­ми, ва­ла­ми,

    Київ виріс і розцвів.

    Україна в ста­ро­ви­ну

    Ліс гус­тий, дріму­чий, тем­ний,

    Споконвічний ліс рос­те,

    Не проб’ється навіть сон­це

    Крізь гілля йо­го гус­те.

    Велетенські гра­би, вільхи,

    Сосни, яво­ри, ду­би

    Раз в століття по­ля­га­ють

    Після віку бо­ротьби.

    Де ро­ди­лись, там вми­ра­ють,

    Обертаються у тлінь,

    На мо­ги­лах ви­рос­тає

    Ряд нас­туп­них по­колінь.

    По лісах шум­лять по­то­ки,

    Смарагдові від тра­ви,

    Розпливаючись то в баг­на,

    То в озе­ра, то в ста­ви.

    По річках, озе­рах, баг­нах

    Вічний га­лас, вічний спів,

    Крик гу­сей, ка­чок і ча­пель,

    Зойк чай­ок і жу­равлів.

    Лебедині білі зграї

    В небі хма­ра­ми ле­тять,

    Навкруги ор­лині кри­ла

    Гучно, хи­жо ло­по­тять.

    Над струм­ком спи­нив­ся олень,

    Прислухається, трем­тить,

    Десь по­чув не­пев­ний ше­лест І зни­кає че­рез мить.

    То ведмідь ішов на­пи­тись,

    Остудитися в воді,

    То зби­ра­ють під ду­ба­ми

    Чорні вепрі жо­луді.

    По лісах блу­ка­ли ко­зи,

    Тури, олені, вов­ки,

    Кабани, вед­меді, лосі,

    Рисі, зуб­ри, бор­су­ки.

    Не сти­хав до ночі га­лас,

    Дикий рев і ніжний спів…

    Все кру­гом жи­ло, зма­га­лось,

    Ліс ди­вив­ся і шумів.

    По лісах дріму­чих, тем­них

    З лу­ком пра­щур наш ішов,

    З ри­сем, ло­сем і вед­ме­дем

    Він бо­ров­ся і бо­ров.

    Здобував він теплі хут­ра,

    М’ясо, шкіру на свій дах,

    Часом сам роз­дер­тий па­дав

    З сер­цем звіра у ру­ках…

    А на півдні за ліса­ми

    Колихалось мо­ре трав:

    То над сте­пом буй­ний вітер

    На шов­ко­вих стру­нах грав.

    Степ ши­ро­кий, степ без­меж­ний,

    Де по­ча­ток, де твій край?!

    Коли сам Стри­бог не знає,

    У Даж­бо­га пос­пи­тай.

    В день яс­ний горіло сон­це,

    Нерухомо вітер спав,

    Нерухомо в мертвій тиші

    Степ не­зай­ма­ний сто­яв.

    В бу­рю він шумів, як мо­ре, І хо­вав­ся в сизій млі, По­лох­ли­во буйні тра­ви При­па­да­ли до землі.

    А зи­мою уми­рав він,

    Спав під ки­ли­мом снігів…

    Тихо… пус­то… Тільки чу­ти

    Десь сум­не вит­тя вовків.

    Та ча­са­ми про­гур­ко­чуть

    Диких ко­ней та­бу­ни;

    Наче ви­хо­ри, здійма­ють

    Білу ку­ря­ву во­ни.

    На лісах дріму­чих, тем­них,

    На не­зай­ма­них сте­пах

    Спочивала Ук­раїна

    В зо­ло­тих, ди­тя­чих снах.

    Ярослав Муд­рий

    Після ка­та Свя­то­пол­ка,

    Що за­му­чив трьох братів,

    Брат чет­вер­тий на прес­толі,

    Ярослав ро­зум­ний, сів.

    Святополком ока­ян­ним

    Все зруй­но­ва­не бу­ло.

    Бідувало бідне місто,

    Бідувало і се­ло. І усю свою ува­гу

    Ярослав звер­нув на лад. І не­ба­вом Ук­раїна Зацвіла, як пиш­ний сад. І не­ба­вом зно­ву лю­ди Ба­гатіти по­ча­ли, І Дніпром чов­ни чу­жинців Зно­ву в Київ поп­ли­ли.

    Греки, німці, італійці,

    Чехи, уг­ри - всі ішли,

    Купували, про­да­ва­ли І у Києві жи­ли.

    Так жи­вий, шум­ли­вий Київ

    Царгородом дру­гим став.

    Як про дру­га, як про си­на

    Дбав про йо­го Ярос­лав.

    Оточив йо­го ва­ла­ми,

    Ровом, му­ра­ми обвів.

    Укріпив йо­го, оз­до­бив І пре­пиш­ний двір завів.

    До па­лат ішли нев­пин­но

    Чужоземні пос­ланці,

    Князь сидів на пишнім троні

    З грізним бер­лом у руці. І, до­пу­щені до кня­зя, Низько кла­ня­лись пос­ли, І до ніг да­ри скла­да­ли, Що з чу­жи­ни при­нес­ли.

    В час бен­ке­ту на бан­ду­рах,

    Гуслях, різних сопілках

    Грали ве­се­ло му­зи­ки;

    Вина піни­лись в чар­ках.

    Співаки пісні співа­ли,

    Скоморохи, шту­карі,

    Розважаючи чу­жинців,

    Метушились у дворі.

    Після си­то­го обіду

    Всі ви­хо­ди­ли з па­лат

    Подивитись на верб­людів,

    На мушт­ро­ва­них звірят. І в Європі чес­тю ма­ли Ко­ролі, князі, царі Порідни­тись з Ярос­ла­вом, По­бу­ва­ти у дворі.

    Але мудрість Ярос­ла­ва

    Вся бу­ла в йо­го ділах,

    У дер­жавнім будівництві,

    Владі, уст­рою, в су­дах.

    Щоб не ни­щи­ти на­ро­ду І на­род­но­го май­на,

    Не хотів він во­юва­ти,

    Не тяг­ла йо­го війна.

    Він прог­нав ли­ше по­ляків І, щоб во­рог тих­шим став, Він твер­ди­ню по­над Ся­ном - Ярос­лавль свій збу­ду­вав.

    Та хо­див на пе­ченігів І чер­кесів під Кав­каз, Що на на­шу Ук­раїну На­па­да­ли раз у раз.

    Та з Ре­де­дею ка­созьким

    Ярославів брат Мстис­лав

    Бивсь хо­роб­ро в поєдин­ку І Ре­де­дю по­до­лав.

    Наш співець Бо­ян ве­ли­кий,

    Найславніший із співців,

    Сплів йо­му вінок безс­мерт­ний Із пісень безс­мерт­них слів. …

    Пролетіли дні ко­роткі…

    Перед смер­тю Ярос­лав

    Всіх своїх синів пок­ли­кав І з лю­бов’ю про­ка­зав:

    «Вас я, діти, по­ки­даю,

    Йду я в ліпшу сто­ро­ну,

    Але, діти, пам’ятай­те

    Мою за­повідь од­ну:

    Не сваріться, жий­те в згоді:

    Тільки мир збе­ре усе,

    А нез­го­да, на­че вітер,

    Все по по­лю роз­не­се.

    Як не бу­де­те всі ра­зом

    Йти до спільної ме­ти,

    Ви, дер­жа­ву зруй­ну­вав­ши,

    Подастеся у світи.

    Ви роз­гу­би­те ту зем­лю,

    Що прид­ба­ли вам батьки, І ти­ня­ти­ме­тесь всю­ди, Як виг­нанці й жеб­ра­ки».

    Та не­дов­го пам’ята­ли

    Діти муд­рий за­повіт,

    А на­щад­ки Ярос­ла­ва

    Осміяли на весь світ…